Володимир Власенко

Володимир Власенко 1977 р.н., киянин. До війни працював водієм. Своє щастя знайшов з

дружиною Світланою, вдочеривши двох її донечок: Віку (1993 р.н.) та Інну

(1991 р.н.), яких виховував і любив як рідних. Хотів для них доброї долі у

рідній країні, тому пішов добровольцем у військкомат, випросив повістку,

бо, як виявилося, добровольців не беруть! Попав в «учебку» в Рівненську

обл., де отримав військову спеціальність водія гаубічної батареї. Після того

був направлений на полігон в Новомосковську Дніпропетровської обл., де

вже одразу попав в «Айдар», зараз він називається 24-й окремий штурмовий

батальон спецпризначення «Айдар». Звідти з полігону – перевели на полігон

в Широкий Лан в с. Улянівці Миколаївської обл. «Тут довго нас тримали, –

розповідає Володя, – так що хлопці стали бунтувати. Тоді нарешті вивели нас

на бойові позиції в Донецьку область. Були в с. Тарасівка, с. Новогородське,

де і отримав поранення. Цього дня на 4-му посту не працював тепловізор і

тому не проглядалась «зельонка», – ми їх не бачили. У нас тепловізора не

було, на 4-му блокпосту був, вони якщо бачили наступ то по рації передавали

координати куди стріляти. О 21 годині стояли на посту в окопі, раптом

почався обстріл, гатили по нас з усього підряд, і прилетів снаряд з

підствольного гранатомету прямісінько мені під ноги. Окоп – півтора метра

глибини. Позаду нас на краю окопу був земляний насип – укріплення, то

якби попав снаряд в нього, то нам був би кінець, осколки посікли б нам

голови і спини. Розірвався ж він прямо поряд зі мною – 10 см від ніг, кістка

перебита осколками, артерії перерізані, рани рвані, аж жили видно. Я поповз

в бліндаж. В цей час там був товариш, зв’язувався з керівництвом, він і

викликав допомогу. Прибігли хлопці, вчотирьох, стали відстрілюватись.

Аптечок немає, перев’язали ногу ремнем (я час запам’ятав). «Встати

можеш?» – питають. Ні, одна нога теліпається. Тоді мене взяли на палатку і

джипом швидкою завезли в Дзержинськ, потім куди не знаю, далі в

Красноармійськ, звідти в Дніпро в «Мєчнікова». Летіли з Васею,

тепер лежимо в одній палаті. А лікар каже: «О! Це ти! Я ж тебе в

Красноармійську приймав! Запізно тебе привезли сюди! Ногу доведеться

ампутувати.» Та я і сам бачу – палець почорнів, болі не перестають. Та

нічого, люди живуть без ніг і я проживу! Головне – не падати духом.