Василь Мельник

Василь Мельник народився 11 серпня 1967 року у м. Раві-Руській Львівської області.

Василь героїчно боронив незалежність нашої держави на передовій у запеклих боях під

Дебальцево.

Справжній патріотизм виховувався у його родині від покоління до покоління.

Ще його дід Теодор Бакай відсидів у тюрмах в двох країнах за свою боротьбу за

незалежність України: за Польщі у віці 20 років його посадили за грати за

розповсюдження листівок УПА, а за радянської влади за діяльність в УПА

засудили на 25 років таборів. Від відбування такого страшного терміну ув’язнення

Теодора Андрійовича врятувала лише смерть тирана Сталіна, дід відсидів лише 4

роки.

Тому, коли почалися революційні події на Майдані, Василь долучився до

боротьби, він 5 разів виїжджав у Київ підтримати побратимів і перебував там

протягом тривалого часу. А коли постала загроза самому існуванню нашої

держави, не всидів вдома, у березні, відразу під час першої мобілізації пішов у

воєнкомат. Каже, що о пів на дванадцяту ранку він вже був у списку 600-м

номером!

Проте, його до війська не взяли, сказали що вік не підходить – 46 років. Тоді

Василь почав проситися в усі добровольчі батальони: «Донбас», «Дніпро», «Азов»

– всюди відмовляли, в усіх існує граничний вік, і його ставили в резерв. Але ж це

зовсім не те, чого добивався Василь, його душа рвалася на передову, на захист

Вітчизни! Тоді він подзвонив у Київ до побратима, з яким під час Майдану стояли

на охороні готелю «Україна», в якому був розташований госпіталь. Той дав йому

номер телефону сотника батальону «Київ-2», з допомогою якого, Василя

зарахували у склад підрозділу. В кінці травня Василь здав документи, 25 липня вже

був в підготовчому таборі в Сухолуччі, і 11 серпня, в день свого 47-річчя, заїхав в

зону АТО – ось такий зробив собі подарунок! Воювали бійці батальону «Київ-2» в

Луганській області, в п. Горське за Попасним, звідти їх перевели на Дебальцево і

Чорнухіно, три тижні відбули на передовій у важких боях. Потім їх батальон

відвели в Маріуполь. «Нам було дуже прикро і образливо, – розповідає Василь,

–коли ми в’їхали в місто, нам назустріч повибігали бабці і жінки, почали кричати:

«хунта, ми вас живцем палити будемо!» Нас хотіли поселити в один із покинутих

дитячих садочків без світла і води, проте після такої маніфестації захвилювалися,

як би не було провокацій, тому запропонували відійти за місто – або охороняти

завод, або крайній перед сепаратистами блок-пост у Волновасі. Ми вибрали блок-

пост, де й перебували з кінця серпня до початку вересня. Зараз мій батальон, вже

без мене, перевели в с. Кримське – також на самій передовій. Там, на Сході, люди

дуже по-різному до нас ставляться, одні ненавидять, кричать – нацики, бандери, а

інші, навпаки, – дуже сильні патріоти. В моєму батальоні лише 10 хлопців було із

Західної України, решта – Одеса, Макєєвка, Донецьк – східняки».

«Поранило мене на передовій під Волновахою, є там таке село

Староігнатьївка. Ми виїхали на патрулювання і тут нам подзвонили і повідомили,

що має бути прорив диверсійно-розвідувальної групи, ми вирушили на місце і

вступили у бій. Я був на СПГ, встиг зробити три постріли, ніс четвертий снаряд

перезаряджати, відчув поштовх у спину і все – нічого не пам’ятаю. Потім хлопці

казали, що мене підкинуло на метри три у висоту. Я опритомнів: так, болі не

відчуваю, ощупав голову – ціла, ребра – був у броніку – теж. Що ж я лежу, треба

вставати, бій же йде! А встати не можу – ноги немає, зрозумів: ногу відірвало. Я

завжди носив із собою аптечку, а тоді, як на зло – забув! А от американський джгут

був при мені завжди. Він і врятував мені життя. Я витягнув його з бронежилета, до

мене підбіг мій номер перший розрахунку Сашко «Шкіпер», наклав мені джгут і

вколов знеболювальне. На джгуті написали час, коли його наклали і препарати, які

мені вкололи. За 600 метрів від того місця стояла машина швидкої допомоги, вона

й доправила мене у Волноваську Центральну лікарню, де мене прооперували.

Потім лікарі мені сказали, що якби джгут був нашого виробництва, то він би не

витримав і я би просто стік кров’ю та тихо помер. «Шкіпер» від того що мене

поранили впав у такий розпач, що поклав 2 мінометні розрахунки і до 30 чоловік

сепаратистів, а також знищив склад їхніх боєприпасів!»

«Ногу я свою відстріляну не бачив, але з нею ще були пригоди! Хлопці ногу

знайшли, забрали, приїхали у лікарню і з’явилися з нею в кабінет до головного

лікаря. «Йди, – кажуть, – пришивай ногу нашому побратимові!» Той каже:

«Хлопці, так у нього кістка роздроблена, немає до чого пришивати…» Вони

наставили на лікаря два автомати Калашникова. «Як не пришиєш, кажуть, – ляжеш

тут поряд з цією ногою!» Лікар каже: «Та хоч вже стріляйте це – не можливо!» Тут,

на щастя, примчався наш Комбат і забрав їх. Ногу привезли на базу, знайшли

якийсь ящик і поховали.»

25 січня у Волновасі обрубок мені прооперували – загалом зробили три

операції, тримали мене там, бо не могли збити температуру, влили багато крові, а

коли стан стабілізувався, 29-го відправили до Києва в Центральний військовий

госпіталь. Там довго чистили рану, відрізали всі омертвілі тканини. Коли розкрили

рану, я вперше зрозумів що таке коли гниє людина заживо – сморід від гною був

жахливий. Коли чистили то забули мені вколоти обезболюючий препарат, і я терпів

страшні болі, а думав що так і треба та й стидався кричати, лише на третій день,

коли вже мене вигинало в дугу від болі попросив знеболювальне. І тут з’ясувалося,

що його мені просто забували вколоти… Ці чистки продовжувались, а нога все

гнила, за розміром ставала все більшою, обрубок був як поліно. Тоді лікарі

вирішили зробити за один раз радикальну чистку – з наркозом в хребет. Лише після

цієї операції стан стабілізувався.

Діагноз, поставлений у Волновасі: вогнепальний відрив лівої н/кінцівки на

рівні в/3 голені з масивним пошкодженням, дефектом м’яких тканей до рівня

в/бедра. Лапопоцентез. Поступив з тиском 40/60.

Діагноз, поставлений в Києві: мінно-вибухова травма. Травматична ампутація

лівої нижньої кінцівки на рівні середньої третини бедра. Порочна культя лівого

бедра. Постгеморрагічна анемія ІІ ступеню, вивих правого плеча (25.01.15 р.)

Ускладнення: Астенічний синдром.

«Дружині я своїй подзвонив не відразу. Та й коли я їхав на війну, вона не

знала. А тут всяке могло бути. У сєпарів з нашим братом просто: доброволець –

розстріл на місці. Тому коли ми йшли на завдання завжди залишали всі документи і

навіть шеврони знімали, тим більше телефони дуже пильнували. Дізналась вона в

той день, коли у нас в Раві-Руській ховали хлопця з АТО. Тому поранення видалося

їй не такою вже бідою. Головне що живий. Коли у госпіталі до нас приходило

начальство, до мене підійшов генерал і каже: Ну що, відвоювався? Та ні, – кажу,

ось протез зроблю і далі на фронт! Він так здивувався, а як же дружина, – каже, –

вона відпустить? І моя половинка відповіла: Відпущу, чого ж, це ж вибір мого

чоловіка, як я можу його тримати? До пацанів поїду обов’язково, без них не можу,

турбуюсь, як вони там без мене, дзвоню кожен день. Надсилають мені фото, а там

видно позаду укріплень – город, то я кажу, щоб орали, а я їм насіння вишлю,

будемо садити!»

Так як Василь – боєць добровольчого батальону, то він не може отримати

пільг, як учасник АТО, і статусу учасника бойових дій, а тому також матеріального

відшкодування.

Бажаючим допомогти Василеві, подаємо номери карточок.

Приватбанк. Мельник Василь Васильович.

Гривні: 51 68 75 72 90 42 99 45

Євро: 47 31 21 71 12 33 22 40