Микола Таран

1Таран Микола Васильович,1958 р.н., житель міста Чернігова. Будівельник і шофер Микола

їздив з дружиною по заробітках, діти росли, ось вже і онукові 16 років…

«Ніколи мій онук не плакав, а коли дізнався що зі мною сталося –

заплакав…» – каже Микола, чекає невдовзі приїзду рідних. Відслужив срочну

службу танкістом, механіком, наводчиком. Тому коли добровольцем

прийшов у військкомат, питання роду військ було визначено. 29 липня 2015

року вже прибув у частину. «Учебка була в Рівному, нас повезли звідти – в

Десну – біля свого дому був – 35 км всього, звідти я в срочку йшов в

молодості, навіть в ту саму казарму потрапив. «Чому пішов – перепитує, – за

свого сина, за родину свою. Мій син хворий, має порок серця, я дуже

переживав що його заберуть на війну, а десь взнав ніби якщо хтось з сім’ї

вже мобілізований, то більше нікого не призовуть. Я спитався у сільського

голови чи так є, той підтвердив і своєю машиною і завіз мене у військкомат.

Побувши в Рівному 2 тижні і в Десні місяць і 20 днів ми вирушили на Схід –

у Сєвєродонецьк та розподілились по бригадам. Я попав в 53-тю. Стояли ми

під Горлівкою, підковою. Під обстрілом мінометів і снайперів. Всього 800

метрів від Горлівки – «нульова лінія», видно було в бінокль. В нас були

бойові чергування. Потім нас поміняв «Айдар», а нас відправили в

Дніпровську область на полігон. Палатки поставили мало, а ні дров, а ні

пічок не було. Ходили по дрова, лісники не давали хороші дерева рубать,

давали трухлю, а від неї яке тепло, вона не горить зовсім. Їжу привозили

холодну, і то не завжди, а волонтери до нас не доїжджали. Отак ми холодні,

голодні були, а кругом полігону ОСП кружляло щоб ніхто не втік, в магазин і

то не пускали. Морози вдарили. Доводилось весь час ходити щоб не

замерзнути. А берці – кірзові, ті що держава видала, в Рівному ще получав ті

берці. Форма літня, носків не було, волонтери доїжджали тільки до штабу, а

там розбирали все, а що лишалось, то нам і діставалось. Курточка тоненька,

осіння. Коли були в зоні АТО було добре, жили в бліндажі: сухо, тепло,

прийшов з чергування – сутки відпочинок, прання. В той день коли зі мною

сталася біда було 22 градуси морозу. Я ходив щоб зігрітися, зайшов в

палатку до товариша. Але вже відчував ніби щось не те з ногами коїться.

Вирішив піти до себе. Коли йшов мені стало погано, присів я на пеньок,

посидів, встав і втратив свідомість. Не знаю скільки я пролежав, на світанку

мене розвідка знайшла. Віднесли мене в санчасть, там берці зняли разом зі

шкірою і нігті відвалилися. Звідти мене доставили в Новочеркасськ, далі в

Дніпро. Тут мені зробили розрізи пустили кров. І літаком у Львів.

Тут Віктор Іванович Ловга намагався врятувати ноги цілий місяць, він дуже

добрий лікар і професіонал він чудовий, та вже пізно було. Ноги довелось

ампутувати».