Микола Таран
Таран Микола Васильович,1958 р.н., житель міста Чернігова. Будівельник і шофер Микола
їздив з дружиною по заробітках, діти росли, ось вже і онукові 16 років…
«Ніколи мій онук не плакав, а коли дізнався що зі мною сталося –
заплакав…» – каже Микола, чекає невдовзі приїзду рідних. Відслужив срочну
службу танкістом, механіком, наводчиком. Тому коли добровольцем
прийшов у військкомат, питання роду військ було визначено. 29 липня 2015
року вже прибув у частину. «Учебка була в Рівному, нас повезли звідти – в
Десну – біля свого дому був – 35 км всього, звідти я в срочку йшов в
молодості, навіть в ту саму казарму потрапив. «Чому пішов – перепитує, – за
свого сина, за родину свою. Мій син хворий, має порок серця, я дуже
переживав що його заберуть на війну, а десь взнав ніби якщо хтось з сім’ї
вже мобілізований, то більше нікого не призовуть. Я спитався у сільського
голови чи так є, той підтвердив і своєю машиною і завіз мене у військкомат.
Побувши в Рівному 2 тижні і в Десні місяць і 20 днів ми вирушили на Схід –
у Сєвєродонецьк та розподілились по бригадам. Я попав в 53-тю. Стояли ми
під Горлівкою, підковою. Під обстрілом мінометів і снайперів. Всього 800
метрів від Горлівки – «нульова лінія», видно було в бінокль. В нас були
бойові чергування. Потім нас поміняв «Айдар», а нас відправили в
Дніпровську область на полігон. Палатки поставили мало, а ні дров, а ні
пічок не було. Ходили по дрова, лісники не давали хороші дерева рубать,
давали трухлю, а від неї яке тепло, вона не горить зовсім. Їжу привозили
холодну, і то не завжди, а волонтери до нас не доїжджали. Отак ми холодні,
голодні були, а кругом полігону ОСП кружляло щоб ніхто не втік, в магазин і
то не пускали. Морози вдарили. Доводилось весь час ходити щоб не
замерзнути. А берці – кірзові, ті що держава видала, в Рівному ще получав ті
берці. Форма літня, носків не було, волонтери доїжджали тільки до штабу, а
там розбирали все, а що лишалось, то нам і діставалось. Курточка тоненька,
осіння. Коли були в зоні АТО було добре, жили в бліндажі: сухо, тепло,
прийшов з чергування – сутки відпочинок, прання. В той день коли зі мною
сталася біда було 22 градуси морозу. Я ходив щоб зігрітися, зайшов в
палатку до товариша. Але вже відчував ніби щось не те з ногами коїться.
Вирішив піти до себе. Коли йшов мені стало погано, присів я на пеньок,
посидів, встав і втратив свідомість. Не знаю скільки я пролежав, на світанку
мене розвідка знайшла. Віднесли мене в санчасть, там берці зняли разом зі
шкірою і нігті відвалилися. Звідти мене доставили в Новочеркасськ, далі в
Дніпро. Тут мені зробили розрізи пустили кров. І літаком у Львів.
Тут Віктор Іванович Ловга намагався врятувати ноги цілий місяць, він дуже
добрий лікар і професіонал він чудовий, та вже пізно було. Ноги довелось
ампутувати».