Андрій Тутов
Андрій Тутов має старшого брата і маму Валю. Мама була вільнонайманою в армії, брат
– військовий медик, на війні людей рятує. Андрій служив в розвідбатальйоні. Пройшов
Іловайськ, три доби провів у полоні. Ось як мама розказує.
– Коли з сином пропав зв’язок, ми з сусідкою (у неї чоловік , Сашко, воював там же) кинулися всіх видзвонювати. Я після пенсії влаштувалася в госпіталь, санітаркою, то як з-
під Іловайська хлопчиків привозили, я бігла кожного розпитати, чи не бачили мого сина. І
все марно. Через добу подзвонила волонтерка з ТОГО БОКУ і переказала, що син живий,
лише дуже худючий і хворий, і що його віддадуть, разом з іншими. Три доби я з розуму
сходила. Повернули. Він мені розказує:
-Знаєш мамо, нас в ямі тримали, дуже холодно було по ночах. А біля мене хлопчик
поранений кров’ю стікав, то я зняв куртку і вкрив його. А він питає :”Нащо ти це зробив?”;
“Бо я, як змерзну, то хіба захворію, а ти отримаєш зараження крові. І я буду жити, а ти
можеш від цього померти!” А самому так холодно було, то я скрутився калачиком, а
якийсь чоловік присунувся до мене спиною. ” Синок так тепліше буде!”
Після повернення Андрій став дуже дратівливим, але підлікував контузію і назад – на
війну, контрактник. Проте, раз на півроку лягає в госпіталь, на капельниці. Ось і цього
разу відкапали, вже наче, все добре було. А вийшов увечері до банкомату і якийсь
виродок огрів його по голові, відібрав все і покинув помирати. До ранку дитина без
пам`яті лежала, доки люди побачили. Був у комі – тріщина основи черепа, обширна
гематома, кров тисне на барабанні перетинки, тому повністю втратив слух. Лікарі кажуть,
за місяць-два мине. А він не вірить, знову став дратівливим. Я б все пережила – злидні,
важку працю, мені не звикати. Тільки б здоров`я синові повернути! У мене скоро серце не
витримає!
А Сашку, сусіда, повернули без голови – поховати…”
І жінка втирає сльози. Їй всіх хлопчиків шкода, надивилася в Дніпровському шпиталі.
Так їй душа болить! Вона своїх синочків сама виростила, чоловік покинув сім`ю давно,
Андрійкові лише 2.5 років було. Її хлопчики – її світ, зміст її життя. Все шкодує, що не
могла їм багато дати, особливих заробітків не мала і не має. Питаю
– Що Вам принести? Ви їли сьогодні?
– Та дякую, мені багато не треба, з нами Міша, сусід по палаті, ділиться. А мені шматок в
горло не лізе! Я виходила, купила Андрійкові кілька цукерок, апельсинку. Він любить.
Йому б кросівки, 41-42 розміру і зо три футболки, щоб можна було переодягнути, поки
випрані висохнуть. Ось поставлю сина на ноги і поїду додому, хочу дотиснути
розслідування, бо мій Андрійко був уже шостим, з числа покалічених і пограбованих у
нашому військовому городку.
